ЯК ТЕБЕ ПОЛЮБИТИ…

СУБ’ЄКТИВНІ НОТАТКИ ПРО  КИЇВ, ЙОГО КЕРІВНИКІВ ТА ЖИТЕЛІВ

 ВОЛОДИМИР КУЛЕБА

Столиця України переживає глибоку системну кризу – економічну, політичну, соціальну, екологічну. Головне ж – у Києві стало важко жити. Дорожнеча, щоденні транспортні затори, неконтрольований потік приросту населення і автомобільний безлад, результатом якого є різке збільшення аварій з найтяжчими наслідками,  безсистемний розвиток інфраструктури – всі ці та багато інших факторів роблять життя важким, майже нестерпним.

 Уже давно притчею во язицех стали хаотична забудова Києва, загроза  втрати свого історичного обличчя, перетворення колись одного з найдревніших і красивіших центрів  Європи на задрипане провінційне місто з  депресивним сьогоденням і невизначеним майбутнім. Особливо загострилася ситуація за останні кілька років  – Київ розвивається без затвердженого генерального плану,  зірвано графіки введення нових станцій метрополітену, занедбане мостобудівництво, відсутній комплексний підхід до забезпечення життєдіяльності мегаполіса. Зважаючи на те, що Київ є столицею, символом державності, таким же як прапор, гімн,  як герб, що  тут, зрештою, «поміщаються»  душа і серце нації, найдорожчі  її святині, ці проблеми справді набувають ваги золота.

 

ЛІРИЧНЕ.

Недавно перечитував Віктора Некрасова – ті епізоди, де він  із свого паризького «далека» ностальгічно  згадує, як його переслідували в останні роки в рідному Києві.   На парткомі виключали з спілки письменників , мало не щодня «пісочили» в  міськком КПУ, вимагаючи усних і письмових пояснень, як погрожували слідчі КДБ, починаючи «шити» справу за   виступ на стихійному мітингу в Бабиному Яру. В найгірших традиціях  тих часів організували брудну кампанію, коли «представники робітничого классу» таврували ганьбою  письменника з європейським ім’ям в арсенальському клубі за дорожні нариси про поїздку до США, де ніхто з них  ніколи не був. Життя фронтовика Віктора Некрасова почало гаснути, як зіпсована лампочка.  Понуро й повільно, навмисно розтягуючи кожну хвилину, піднімався вгору по ще  недавно улюбленій, знайомій кожним будинком, а тепер -  ненависній Прорізній, на побачення з слідчим  у відомому сірому будинку на Володимирській, котра в пору його юності називалася вулицею Короленка, і де при німцях розташовувалося гестапо.

Тож коли постало питання: виїжджати назавжди за кордон, в еміграцїю, чи залишатися «в Союзі»,  аналізуючи всі «за» і проти»,  він  упіймав себе на думці, що втратив відчуття Києва – міста, де виріс, котре виплекало і викохало його, і котре він любив, як йому здавалося, більше за життя. У годину найстрашніших випробувань, в окопах Сталінграда, згадка про Київ зігрівала душу, стримувала темну хвилю відчаю й зневіри. На переломі долі    марив Києвом і мріяв про нього, викликаючи в уяві  знайомі до болю вулицю, будинок, де лишилася мама, друзі.Трохи  дивно і моторошно від того, що відтепер ні Хрещатик, ні сам Київ не викликали позитивних емоцій і приємних асоціацій, як бувало раніше. Зовсім інші картини поставали в уяві – допити, пояснення, протоколи, обшук, що три доби чинили в його квартирі в Пасажі.   Життя змінилося, це вже  був зовсім не той Київ, без якого не уявляв себе. Тому, мабуть, і поїхав звідси геть.

Сповнені  туги й болю рядки, написані   в кав’ярні на Монпарнасі  тодішнім кумиром київської інтелігенції, Віктором Платоновичем, «Вікою», як його називали, нагадали  давно забуті часи, коли ми,    «зелені» першокурсники, сприймали його як  вершителя дум і совість нації. Перечитав і подумав,   що того Києва, який знаю й пам’ятаю, котрий вкарбувався в моїй уяві з кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття,   давно вже не існує.

Можливо його ніколи й не було? І він тільки простирався міражем на схилах моєї пам’яті, і я уявляв його, виходячи з своїх понять про людей і міста? Київ  здавався  таким,  яким скоріше хотів і мріяв його бачити, ніж  яким він був насправді. Зараз для мене він давно порожній, бо населяють його зовсім не ті люди, которих ми собі вигадали. Зовсім не ті —  з  часів наших  гамірливих  компаній і безтурботних студентських посиділок в дешевих забігайлівках, походів «на футбол»  чи «на природу».  То були часи,  коли ми безкорисливо дружили, безтурботно позичали й віддавали гроші, що нічого для нас не коштували, щиро закохувалися, наївно вірили, обожнювали Київ, і  один без одного  не могли прожитии бодай і дня. Що зараз виглядає  старомодним, як ліричні  пісні популчрного колись Анатолія Горчинського. Пробачте й даруйте, маестро,  з теперешніх скорених вершин  тодішні мрії й забаганки видаються мало не антикваріатом і доволі кумедними з точки зору акселерованих юнців та їхніх подруг із модельною зовнішністю, що населяють зараз Київ.

Реальний нинішній  Київ – зовсім інший, він просто не той, в якому починали жити наші  покоління.  Місто  перевантажене транспортом і людьми, як оселедцями в банці, де не всім і кисню вистачає, і де нормальна людина почувається порожньо, одиноко й незручно. А в пам’яті ще зберігаються ті затишні чисті вулички й самобутні київські провулки та узвози, тінисті скверики з симпатичними фонтанчиками. Як зберіглається вдячність про доброзичливих чемних людей,  коли, бувало, малим загубишся в Павловському скверику, котрий тоді ввижався дитячій свідомості іншою галактикою, і  тебе, проводжаючи за руку додому – два кроки на Некрасівську —  пригощали, хто цукеркою, хто – свіжою булкою, дивний аромат якої й досі іноді насниться.

Мабуть, покоління мого батька чи його друзів, якби раптом з’явилися серед ділового київського дня і незвичної  для них товкотнечі в метро, мали б надто розгублений і печальний вигляд. Не виключено,  їх стало б моторошно – від самого вигляду сучасного Києва, по обидва полюси якого -  переважно збіднілі лімітчики або дебелі, як їхні авто, вгодовані  провінційні нувориші. Їм би  (не нуворішам, звичайно, тим і в голову не прийде) — батькові та друзям — закортіло б з горя перехилити чарчину-другу, обмінятися думками з цього приводу, як колись вони  це зазвичай робили в  скверику у себе під вікнами, чи навіть на дитячому майданчику, скромно присівши на віддалену лавочку. Випити, погомоніти, покурити, нікуди не поспішаючи. Та якби сталося диво, і вони б  знайшли таке тихе місце, їх, сто процентів, зразу б звідти прогнали, погрожуючи міліцією,  проклинаючи навздогін. Звичайно, вони б не впізнали свого міста.

 

МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ.

Не так давно ЗМІ розтиражували новину від київського мера Черновецького: «у столиці можуть пустити (ще не означає – пустять, — Автор) новий вид транспорту — паром по Дніпру між Правим і Лівим берегами.

Власне, кияни ще не встигли як слід «переварити» чергове ноу-хау мера про те, що у планах київської влади – спорудження підземного тунелю, який ніби-то з’єднає метро «Лівобережна» з площею Перемоги по дну (!) Дніпра. Як і паромну переправу, введення тунелю заплановано на 2010 рік, коли буде (за тими ж задумками) відкрито автомобільний рух Подільсько-Воскресенським мостом. «Або ж, — уточнюють чиновники з мерії, — 2011 року, коли по цій переправі піде метро на Троєщину».

Вибачте, але це нагадує давній анекдот  радянських часів про те, що 1980-го року настане комунізм. Він, як відомо, не настав, зате, доводили нам урядовці, в Москві провели Олімпіаду.

Недавно пощастило ознайомитися з цікавим документом – комплексною програмою «В європейський Київ – на європейському транспорті!». Нею, до речі, й передбачено спорудження тунелів. Другий з них, щоправда, скромніший – від Петрівки  до вулиці Гончара. Для наших з вами зручностей закладено реконструкцію Ленінградської, Московської і Поштової площ. Звичайно, автори програми делікатно промовчали про ті додаткові труднощі, які кияни щодня долають й без того у перевантаженому вщерть місті. Зате з гучною помпою відкрито міст через Гавань. Щоправда, в один лише бік — зворотній. Як запевнив мер, що особисто прибув «порадувати киян», другу смугу буде відкрито не раніше, ніж у 2009 році.

Це означає, що  Київ поки так і потерпатиме від пробок і заторів , а проблема Лівого й Правого берегів стане катастрофічно гострою. Мер так і сказав: «Це справжня катастрофа!», — маючи на увазі, що в місті щороку реєструють до 80 тисяч нових авто.І ця констатація (якщо не брати до уваги примітивних продуктивних наборів) – єдине, на що він спромігся. Воно й зрозуміло: коли серйозно, по-дорослому, займаєшся роздачею київської землі, майна, водоймищ, важливих об’єктів, якось, знаєте, руки не доходять до чогось іншого, увага розсіюється, втрачається почуття реальності. Відмахнувся, як від набридлих мух: «Тунель буде, сказано ж! Не хочете тунель – сідайте на паром!»

…Близько двох сотень людей всіх вікових категорій – від одягнених в карнавальні маски підлітків до бородатих пенсіонерів – руйнували встановлений в самому серці Києва — на Пейзажній алеї – недбало пофарбований у ядовито-зелений колір паркан для майбутньої висотки. Зламані дошки жбурляли в будівельний котлован або ж в глибоку канаву, на дні якої  виступала жовта грунтова вода. Інші активісти в цей час завзято висаджували на території  незаконного будмайданчика дерева – замість тих, що зрубали напередодні будівельники. Охоронці  не втручалися, на них ніхто не звертав особливої уваги й у перемовини не вступав. Це – типова картина протистояння на київських вулицях, що з перемінним успіхом триває вже кілька років.

Рівно стільки, скільки повним ходом триває руйнація самого лику, історичного образу Києва. На місці затишних парків, дитячих і спортивних майданчиків виростають «київські каскади» під тридцять поверхів.  Новини з столичного життя все більше нагадують зведення про бойові дії, в яких розрізненим,  стихійно згуртованим групкам киян-ентузіастів, протистоять новоявлені власники земельних ділянок, котрі приходять  з озброєною до зубів, вбрану в форму гравців з американського футболу,  охороною. Захисники історичного облику Києва на їхньому грізному фоні виглядають недолуго й жалісно. На боці руйнуючих — гроші, сила, суди і закон.  Ціна питання: Аскольдова могила, Хрещатик і центральні вулиці,  Жовтнева лікарня, той самий Бабин Яр. Чого варта епопея з висоткою на Дніпрових кручах якраз навпроти Маріїнського палацу, яку хотіли навіть «урізати» на кілька поверхів. Та сталося не так, як гадалося – під нею, з виходоим на Аскальдову могилу, споруджують ще одну. Так вони й стирчатимуть на місцях наших святинь,  гнилозубі архітектурні потвори епохи часів Бабушкіна та інших дрібних лавочників. А меморіальні дошки – якщо з’являться колись – вказуватимуть: «Тут жив нувориш Петя».

Розповідають, коли за наказом тодішнього «вождя» України, вірного сталінського сатрапа Лазаря Кагановича, зібралися підривати Михайлівський собор, добровольців серед киян не знайшлося. Тоді мобілізували людей татарської національності. Сьогодні – добровольців хоч відбавляй, були б тільки гроші. Не вистачить своїх – завезуть лімітчиків з областей, які поводяться в столиці як безбатьченки, без роду і племені.

Власне, Київ, як і інші самобутні й величні міста Європи, нівечили й руйнували давно, завжди, систематично й уперто. Це ще диво, що він, дякуючи Богу,  хоч якось зберігся. Тому ж  Кагановичу, на щастя, не вдалося – завадила війна – втілити ідею створення адміністративного кварталу по периметру від Золотих воріт до адмінбудівлі, де нині МЗС, зі знесенням Софійського собору, що не вписувався у формат зловісного задуму. Відступаючи, за наказом НКВС, підірвали Успенський собор Київо-Печерської Лаври. На місці древнього Хрещатика лежали руїни. Після війни – «сталінський» стиль в архітектурі, за ним – печально знамениті «хрущоби». Природа жорстоко мстилася вождям. І коли було затоплено десятки сіл під Києвом на догоду авторові ідеї «рукотворного моря», мало хто думав про наслідки цього знущання над природою.  Між тим, з кожним роком Дніпро висихає й «зеленіє», купатися вже не рекомендують, а скоро й зовсім всохне, так що навіть не буде звідки братии воду для Києва. Вже не кажучи про збитки, завдані  катастрофою на Чорнобильській  АЕС, коли Київ потрібно було, як недавно з’ясувалося, евакуйовувати.

Знущанням виглядають архітектурні шрами, залишені на обличчі Києва за часів Щербицького. Руйнація частини Володимирівської гірки на догоду спорудженню карикатурного витвору епохи соцреалізму —  музею Леніна. Потворна статуя на Дніпрових пагорбах, що мало не здіймається над Лаврською дзвіницею та ще з мечем у руці, яку кияи одразу ж нарекли зневажливо «бабою». Страхітлива арка, «ярмо дружби», й закатані навкруг в асфальт гектари землі, на якій стояв красень-парк, улюблене місце відпочинку киян. Тепер тут цілий рік гуляють протяги, на аркані  нікого не затягнеш.

Усе ж що  стосувалося історії України, хоч якось нагадувало про самобутність української нації, «выжигалось каленым железом»:

«25.01.1981. Вчора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам’ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької… Це вже випробуваний спосіб – спершу спалити, а тепер хочуть знести бульдозерами й на тому місці розбити сквер, назвавши його іменем тієї ж Заньковецької (чиновницькому цинізмові немає меж…).

Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…»

«4.09.1981. Пішов на Володимирську гірку. Що це? На місці альтанки, тієї самої, звідки – як ти писав – відкривався один з найчудовіших ландшафтів планети, — там, на купі руйновища, стоїть величезна землеріина потвора на гусеничнім ходу. Замість альтанки – цей жовто-червоний, ошкірений металевою пащею динозавр. Згріб повен ківш землі, здавив залізним зуб’ям і вдавився. Як на постаменті, мертво стоїть на цім недобудованім пагорбі, з якого увсібіч стирчить живе, щойно порване коріння, зелене дерево лежить вивернуте впереміш із землею й камінням. Хто звелів, хто прислав цю потвору – щоб розтерзати альтанку, спустошити це місце, улюблене не одним поколінням киян? Місце затишку, роздуму й споглядань, де людина єдналась з глибиною віків, із задніпровською далеччю, — знищено, розтерзано, поглумлено й це! О, ви, байстрюки Батиєві, нищителі сьогочасні – сто тисяч на вашу голову проклять!.. Часом здається, чиясь тупа злоба робить це все планомірно, ненавидяча рука чиясь вперто й послідовно руйнує наш святий сторозтерзаний Київ…»

«29.06.1980. Ремонтують Маріїнський палац і чомусь вирубають всю зелень біля нього: бузки й високі дерева – все покорчовано. Біля Комітету захисту миру (це ліве крило палацу) зеленів явір, такий гарний, я передав прохання – не рубати, доповідають: буде залишено. Всі в Комітеті зітхнули полегшено, бо всі переживали за той явір. Сьогодні приходжу: голо. Зрубали! «Коли?» — «Вночі зрубали. Щоб не бачив ніхто».

Це  - записи із щоденника великого українського письменника й гуманіста Олеся Гончара. Мало не 40 років минуло з того часу, а ситуація не тільки не змінилася, — загострилася до краю.

Сьогодні ми є свідками (а відтак і співучасниками?) неприкритої, явної і наглої спроби не тільки спотворити архітектурний образ Києва, а й знищити його історичне обличчя.

 

ДЕТЕКТИВНЕ.

24 травня 1964 року в Києві сталася настільки дивна, настільки ж приголомшива подія: в самому центрі міста вигоріла найбільша в тодішній УРСР публічна бібліотека Академії наук.  Світова історія не знає випадку, щоб упродовж двох останніх століть   в Європі траплялася така катастрофа в історії світової культури. Мабуть, з часів наполеонівського нашестя нічого подібного не було.

Бібліотека горіла довго, так що численний натовп  міг спостерігати протягом досить тривалого часу за недолугими і підкреслено неспішними діями пожежників. Власне, протягом перших двох годин їм нічого було робити: в усьому районі через аварію водогону не подавали воду. Водогін запрацював ах  на третій день після пожежі. Тоді ж її вдалося, нарешті, загасити. За цей час вигорів  весь український відділ, унікальні речі.  Серед них – стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви, в тому числі – весь архів Б. Грінченка, архів «Киевской старины», архів Центральної Ради. Згоріли спецфонди, які збиралися за вказівкою міністра освіти М. Скрипника, а після його «усунення» були «засекречені» тодішнім керівництвом УРСР. Так як згоріла й картотека, неможливо відновити реєстр знищених книг. Пізніше називали шокуючу цифру: 600 тисяч томів. Проте, й вона, вочевидь, зменшена.

Вигоріла якщо не вся, то більша частина історії й культури України, отже, тим, хто цікавиться ними – студентам,аспірантам,науковцям, літераторам, історикам залишається вірити на слово підручникам часів марксистсько-ленвнської доби. Втрачено справді невичерпні духовні скарби. Як могло таке статися? На місці злочину, в буквальному смислі по гарячих слідах,  було затримано працівника бібліотеки В. Погружальського.  Слідство тривало майже три роки, наприкінці серпня 1967-го відбувся суд.

Судя, захисник, підсудний, численні свідки – всі, як один – зійшлися га тому, що підсудний вчинив підпал через свій … поганий характер. Здійснив злочин, мовляв, щоб помститись директорові бібліотеки за образу. Основна увага суду, обвинувача, адвоката зосереджувалася на персоні підсудного, який виявився багатоженцем.  Саме через це така, як сказав захисник, «психологічно тонка натура» вдалася до підпалу найбільшої української наукової бібліотеки.  Підсудний говорив про те, що коли підпалював книжки, бачив не фоліанти, а обличчя директора. У заключному слові він навіть порочитав власного вірша: «Прости мне, Родина, прости, страна родная…». Як виявилося під час судочинства, обвинувачений закінчив два вузи, а також університет марксизму-ленінізму. На процесі вдавав себе невизнаним генієм, дивувала його самовпевненість, рішучість. Вирок відверто здивував: 10 років позбавлення волі. Утім, якщо В. Погружальського присудили б до розстрілу, спалених книжок все рівно не відновиш.

Процес, однак, спонукав багато запитань. Як, наприклад, у бібліотеці, де компетентні органи цікавляться навіть читачами, міг працювати такий сумнівний і неврівноважений тип? Чому  провідний науковий заклад не мав ніякого протипожежного захисту? Чому цінні (безцінні!) архіви зберігалися не в сейфах, а де згодиться, навалом? І ще: якщо злочинцеві було байдуже, чому спалив він саме український відділ, а не, скажімо, відділ марксизму-ленінізму, де парацював? На жаль, суд не дав відповіді на жодне з цих питань.

До речі, підсудний, який час від часу вдавався до розлогих ескапад на «вільні» теми, розповів, що регулярно траплялися випадки нищення українських книг «організованим» порядком.  Суддя змушений був пояснити, що існує якесь невідоме нікому розпорядження про ліквідацію ідейно і науково «старих» книг, так що нищилися вони на «законній основі».

Характерна деталь. Пожежа спалахнула під час Шевченкових свят. Саме 63-64-го року минулого століття влада започаткувала сумну традицію: робилося все, щоб на Тарасові дні нічого шевченкового не влаштовувати.  «Старші товариші» рекомендували через комітет комсомолу, партком університету, щоб студенти не ходили в цей день до пам’ятника,  не чинили  маніфестацій і не співати пісень. Декани, комсорги, викладачі бігали по аудиторіях, попереджаючи студентів про те, що всіх, помічених біля пам’ятника в цей день, буде автоматично виключено з університету (медінституту, педагогічного і т.д.). І все ж 22 травня 1964-го, як в усі роки поспіль,  біля пам’ятників зібрався багато людей.  Учасників було знято на кіноплівку, іх почали «тягати», виключати, проробляти. Автор цих рядків вступив до університету 1968-го, двох наших першокурсників було виключено з «вовчим білетом».  І так чинилося кожного 22 травня – протягом усіх п’яти років навчання.

Приклад з пожежею  наведено з однією метою – показати, як за часів «совка» руйнувалося й знищувалося все українське, національне, насамперед,  культура, духовність, архітектура. Здавалося б, ті часи минули назавжди — Україна стала незалежною, суверенною, То хто ж тепер диктує моду? До влади дісталися молоді прагматичні ділки, для яких іконою служить рахунок в банку і товстий гаманець.  Диктат ідеологічний змінився диктатом «його величності» долара…

 

ФЕНОМЕНАЛЬНО-МЕРСЬКЕ.

 Пригадується вислів одного з  свідків Нюрнберзького процесу: «Люди, які зібралися тут, сходилися на тому, що найбільш вражаючим на цьому процесі було враження не- відповідності між нікчемністю й жалюгідністю обвинувачених з тими діяннями, що вони скоїли».

Можна що завгодно говорити про дружбу Черновецького з нігерійським пастором , сітьовий маркетинг, безплатну роздачу секонд-хендівської гречки та разових грошових подачок (з бюджетних коштів?) пенсіонерам та малозабезпеченим. Коли спілкуєшся з цими людьми, чуєш: цей хоч щось дає, всі інші – тільки обіцяють, брешуть і крадуть,! І, знаєте, я, наприклад, не дуже переконаний, що комусь вдасться їх переагітувати за нинішньої вкрай несприятливої соціально-економічної ситуації.

Феномен Черновецького полягає в тому, що він не тільки не публічний, а й взагалі не політик. Це хитрий і спритний ділок з гострим розумом, тверезим розрахунком і холодним серцем. Він нікому нічого не винний, нічий боржник, а ось йому – заборгувало немало людей.  Він, звичайно, вболіває за інтереси киян, тільки робить це через вікно коштовного Майбаха, в якому через добре тоноване скло не  можна розгледіти деталей. Люди ходять, то нехай собі йдуть, куди подалі…

Може б, і збудував міст-другий через Дніпро, однак за всіма бізнеспланами виходить, що надприбутків це не принесе, а часу – і так обмаль, і грошей жалко на збиткову оборудку. Тому й обмежується шпротами з гречкою.  Сучасним керманичам сьогодні об*єктивно не вигідно, щоб добробут і благополуччя киян зростали: тоді гречку доведеться, чого доброго, замінити на в рази дорожчі макарони італійського походження!

Феномен Черновецького полягає в тому, що Киів за всю свою історію не знав таких мерів. Які б ходили на роботу, коли заманеться, майже не проводили нарад, не брали участі в роботі сесій Київради(!), надто обережно ставили свій підпис на ухвалених депутатами документах. Якби про це хтось сказав років зо два тому, його б підняли на сміх. Сьогодні вже ніхто не дивується.

Про таких у боксі кажуть: дуже незручний суперник! Кому, як не Віталію Кличку про це не знати! Жевріла надія, що навколо нього зможуть об’єднатися всі здорові  сили, та й та поступово згасла. Наш уславлений боксер – політик поки що молодий, у нього відсутній  досвід кулуарних ігор, підкилимних інтриг, парламентських чвар -  без цього не виграти нині жодного змагання за владу.

Як на мене, існують два типи людей, перед якими спасував би Черновецький. Для обох характерні  несамовита жага в утвердженні справедливості на кшталт: все забрать і поділить порівну. Пам’ятаєте класичне: «А Козлевичу?». І неодмінно -  солодка риторика з ностальгічними подорожами (уявними) в часи, коли  ми були молодими, відпочивали щороку за профспілковими путівками в Криму,  ковбаса коштувала два двадцять, а горілка — три нуль сім.

Ну, і зрозуміло, яскравий виразник «мира голодных и рабов», такий собі умовний сучасний комуніст-теоретик. Проти таких йому нема чим крить, вони не вкладаються в жодні зрозумілі для Черновецького схеми, для нього вони – проти розуму, за межею здорового глузду.

Доводилось бачити, як Леоніду Михайловичу не вистачало  аргументів в дискусіях з подібними чинниками. Мабуть, почував себе гостем з майбутнього. Він би й останню сорочку  зняв, подарував першому-ліпшому  виборцеві, однак залізна логіка банкіра  підказувала: на всіх сорочок не вистачить, то й обіцяти марно — не варто, не чесно. Усе ж таки, Леонід Михайлович вважає себе людиною совісті.

Феномен Чернівецького, зрештою, полягає в тому, що він – типовий представник бізнесової еліти – першим зреагував на поклик часу. Опираючись на банківський капітал, добре підібрану і підготовлену команду професіоналів своєї справи,  наявну електоральну базу, спрямував свій погляд на Київ. Місто, що  залишалося тоді  «безхозним». Сан Санич, занурившись у стихію  будівельно-реконструкційних робіт, як і личить досвідченому   виконавцеві старої школи, так і не наважився розпочати справжню приватизацію і роздачу землі.   Тож  прийшов його час.

Цікава деталь. Конституція України, на якій тримав руку під час інаугурації Віктор Ющенко, і на якій шостий рік складають присягу народні депутати і судді, виготовлена за кошти Черновецького. «Я заплатил за нее 380 тысяч гривен. По тем временам это были немалые деньги, но по сути гроши, я выложил бы и в десять раз больше… Там и золото, и бриллианты, чистый, на самом деле,  жлободром. Потому что нам в Библии на самом деле главное – святой текст, так и в Конституции важно содержание, а не форма».

 

 СУЧАСНЕ й МАЙБУТНЄ.

«Київ успішно розвивається і перебуває на підйомі…В Києві реалізовані такі соціальні програми, котрих немає більше ніде в Україні».  Це  сентенції з недавніх газетних виступів  мера Леоніда Черновецького. Як кажуть у таких випадках, ніколи стільки не брешуть, як на війні та під час виборів.

У будь-якій цивілізованій країні  чиновника, котрий дозволяє собі подібні словесні витребеньки у той час, коли місто, яким громада довірила опікуватися, переживає тяжку системну кризу, наступного дня  не пустили не те що на поріг мерії – заборонили довіку займати будь-яку державну посаду, оголосивши небезпечним для суспільства. Ніхто б не дозволив такому  за цапову душу   брутально обирати свій народ, аморально компенсуючи вкрадене  подачками типу дешевих і прострочених продуктових наборів епохи воєнного комунізму.

Неважко собі уявити,  що  вчинили б  жителі, скажімо, Будапешта, котрий, як і Київ, розташований по лівий і правий береги від річок, якби одного разу через транспортні затори і пробки не змогли б вчасно дістатися роботи, а ввечорі – повернутися до своїх домівок. Зате обабіч доріг висіли б величезні білборди з усміхненим обличчям мера, який закликає голосувати тільки за нього. Такого «діяча» не те що не обрали б – у список більше  не внесли. Але то був би тільки перший крок. Далі  своє вагоме  слово сказали б правоохоронні органи – незалежні кримінальні слідчі, непідкупна прокуратура, об’єктивний  суд,  щоб негідникові довго  світило небо   в клітинку через тюремні грати.   Людська ж ганьба супроводжувала б його і всіх членів  сім’ї, так що ніяка пластична операція чи зміна паспорта не допомогли. І не лише  - особисто, а й кожного члена його так званої команди, чекало б таке ж покарання.

Кілька слів про транспортну проблему. Київ – не єдине місто, де вона стоїть гостро. Рим, Токіо, Нью-Йорк, Лондон – всі великі мегаполіси страждають від надмірної кількості транспортних засобів. У Києві  проблема підсилюється через допущені перекоси в плануванні і забудові, характерну асиметрію, коли адміністративний центр знаходиться на одному березі, спальні райони – на іншому. Нічим не випрадані прорахунки в проектуванні метрополітену – зовсім не обов’язково з Шулявки, наприклад, на Оболонь добиратися через Хрещатик.

Існує певний зарубіжний досвід, який слід узяти до уваги. Наприклад, Вашінгтону, де наземного громадського транспорту немає зовсім, у той час, як основна маса чиновників проживає за межами міста. Більшість з них доїжджає до найближчої станції метрополітену, залишає авто на стоянці. Там, до речі, багато вулиць з одностороннім рухом (що не означає, що у Вашінгтоні немає заторів). До речі, в Києві хоч і відсутні спецстоянки, деякі мої знайомі, що мешкають на Лівому березі, дійшли до цього імперічним шляхом. Знайомий адвокат розповідає, що до офісу, який поблизу метро «Університет», дістається метро з «Лівобережної». Дехто встиг обладнати для себе другий офіс – на Лівому березі, тож без особливої потреби в центр міста не вирушає..

В Нью-Йорку, щоб уникнути заторів, перепланували квартали, зробивши їх квадратними, і ввівши  систему парних односторонніх вулиць. Німеччина відома своїми зразковими автобанами, Японія – унікальними трирівневими розв’язками, мостами і віадуками. Тут авто паркуються навіть на дахах будинків. Але затори трапляються скрізь — затори, але не «колапси», коли  усе місто паралізоване протягом всього дня. До речі, київська влада час від часу лякає нас, що введуть платню за проїзд чи стоянку в центрі міста. В багатьох європейських столицях така плата давно й успішно діє, причому, не тільки в центральних районах, а й у «спальних», біля стадіонів, промислових об’єктів, біля в’їздів на мости…

 

«Так то – десь, а це – у нас!», — зауважить  прагматичний читач. І буде  правий на всі сто. Бо, по-перше, обіцянок ми чуємо надмірно велику кількість – ще б пак, вибори у нас до владних органів — щороку. По-друге, через їх не виконання більшість уже заплуталася в тому, хто саме й що обіцяв, а по-третє, виконання обіцянок ніхто не контролює, бо накочується чергова хвиля виборів. І так – по колу.

У цей спосіб ми докотилися до того, що єдиний спосіб боротьби з  нахабними обіцяльниками  -  сховати бабусин паспорт, щоб, бува, не пішла і не проголосувала за  «рятівника», котрий наговорив їй сім мішків гречаної вовни. То що ж, будемо закликати до сумління наших батьків, бабусів і дідусів, доведених мало не до жебракування? Їхня «підвищена» пенсія  на піку галопуючої інфляції й тотальної дорожнечі нагадує  нашу стипендію епохи розвинутого соціалізму, коли, зачинившись у кімнаті гуртожитку, поїдом запихали в себе неїстівні  пластилінові макарони з томатною пастою, щоб уникнути голодного обмороку. Та ми — молоді й міцні, могли  десь підробити чи сколтару віднести, а на них, бідних, уже й пляшок порожніх не вистачило — самий поліетилен  навкруг.

Крім усього іншого, ми виявилися не готовими до того, що розходитися з Майдану не слід, бо якщо вже вийшли й заявили свою волю, то стояти тепер доведеться  щодня,  чатуючи за тими, кого ми тоді так необачно вознесли до небес, зробили своїми героями. Думали ж бо – вони безстрашні лицарі, відважні патріоти, мужні демократии.    Насправді виявилося, що такі населяють лише   голівудські фільми, а в житті — дай їм тільки волю -  вчорашні кандидати в лицарі  одразу тягнуться  осідлати фінансові потоки. Їм  байдужі суспільні інтереси, хоча вони можуть  охоче  декларувати їх по телебаченню чи з трибуни, тримаючи нас за повних дурнів. Самі ж  з неперевершеним ентузіазмом  переймаються, щоб не змінили нафтових і газових посередників, а їхній процент вчасно виводився справною цифрою на потаємні рахунки в іноземних банках.

Не треба бути фахівцем, щоб усвідомити: той хаос і волюнтаризм, що панують зараз у міській забудові – найзлободенніша проблема не лише киян – усієї України. Тільки дилетанту може здаватися, що відбувається все безсистемно, внаслідок збігу обставин.

Насправді, новій київській владі вдалося запустити машину по фактичному знищенню історичної спадщини, загарбанню заповідних київських земель, важливих об’єктів життєдіяльності киян.

І що дивує, мабуть, найбільше: надзвичайна пасивність центральної влади і мовчазне потурання правоохоронних органів. Невже все куплено посадовими особами та їх посіпаками, на окремих з яких клейма не поставиш?

Проте було б несправедливо не зауважити, що перші паростки масового дерибану зійшли ще за часів іншого «улюбленця» киян – Омельченка. Саме при Сан Саничі фактично був закладений фундамент зловживань, а за його другої каденції махровим квітом рознеслося нехтування законами, самоуправство, узурпація влади.

Як результат — торпедування Генплану Києва, який, до речі, діє до 2020 року; одноосібний «ручний» розподіл і тотальний контроль над міським бюджетом; скасування головного управління капітального будівництва (здійснював контроль забудови міста); ліквідація відділу захисту інвестицій (відкрито шлях для зловживань типу «Еліта-центр», масових захватів дворів, спортмайданчиків, скверів тощо).

Генплан-2020 сьогодні не в форматі. Інакше — як туди впишеться знаменитий «розподіл» на сесії 1 жовтня 2007 року, коли «з голосу» було роздано землі на суму, що вдвічі перевищує суму, виручену за «Криворіжсталь» — 2 тисячі гектарів, або ж 4 проценти від усієї київської землі?

Промовиста деталь: Уже на сесії 25 жовтня депутати  Київради відмовили 12 тисячам киян, які подали заяви про виділення по одній сотці землі для ведення приватного господарства. Формулювання: «Не передбачено Генпланом!». Ось коли він знадобився, Генплан-2020.

До речі, про цей самий план. Як би  не було, а він – ухвалений і не скасований. Отже, порушувати його, давати згоду на прив’язку додаткових об’єктів чи будинків, не можна, бо це – свого роду закон. Насправді ж, за свідченням лідера Громадського активу Києва О. Пабата, якщо проаналізувати забудову будь-якого мікрорайону міста, побачимо, що порушується Генплан постійно, мало не щодня. Наприклад: Протасов яр, парк «Троєщина»,  вул. Озерна – далеко не повний перелік землевідводів, які були внесені після його затвердження.

Інша проблема – серйозні стратегічні помилки в розвитку Києва, за які доводиться щоденно розплачуватися його жителям. Серед них професор Київського національного університету будівництва і архітектури В. Нудельман вважає розвиток Троєщини, Позняків-Осокорків:

- Почали забудову і заселення Троєщини, коли туди взагалі не було жодного транспорту, не кажучи про метро, якого немає й досі. Обіцяють до 2012 року прокласти. На Позняки-Осокорки метро є, але лише п’ятивагонне. Колись зекономили, тепер – розплачуємося ми з вами. Додайте нанизування житла на існуючу лінію. Висновок: сьогоднішні інтереси ніколи не повинні в розвитку міста превалювати над стратегічними і перспективними. Адже допущені помилки виправити потім неможливо…

Аксіомою стали твердження про те, що в столиці глобальне рейдерство, прихована та відкрита корупція, тотальна брехня і лицемірство в купі з особистим лицедійством керманичів міста, жахливими метастазами пронизують наскрізь усю життєдіяльність міста.  Ось коли далася взнаки  відсутність громадського контролю, самодіяльних інституцій за діяльністю міської влади. Ті ж з політиків, хто не отримав свого при роздачі посад і привілеїв, працюючи «на публіку», з метою самопіару,  проголошують: «Час припинити злочинне свавілля! Хто дозволив!». Та громада не йме  віри, бо, варто  їм дорватися до влади, як одразу забувають про свої запевнення, наслідують приклад тих, протии кого так завзято виступали.

Колись  в радянських газетах популярною була рубрика: «Якби директором був я». Так от, аби директорство  Києва доручили мені,  почав би з того, що доручив:

- детально розслідувати діяльність Омельченка і Черновецького, порушивши відповідні кримінальні справи;

-таку ж перевірку провіві  щодо їхніх заступників, депутатів і держслужбовців, які прямо чи опосередковано сприяли відчуженню важливих для життєдіяльності міста об’єктів та землі;

-  через суди домігся  повернення  незаконно приватизованих об’єктів, земельних ділянок, зелених зон, водоймищ, заповідників, пам’яток  архітектури у власність київської громади;

-  у Верховній Раді скасував Закон про столицю (ні в якому разі не можна обмежитися косметичними поправками), запрпонував  новий законопроект, попередньо обговоривши його в трудових колективах, за місцем проживання;

- скасував(принаймні, в  містах) вибори за пропорційною системою, як такі, що привели до узурпації влади певними обмеженими кланами, запропонувавши вибори за відкритими списками і закріплення за кандидатами певних   мажоритарних округів;

-  запропонував би в подальшому  всім кандидатам в мери укладати меморандум з громадою, де чітко обговорити межі своєі відповідальності за зловживання, корупцію та ін., передбачивши можливість дострокового відкликання мера з посади;

- розробив би новий Закон про  громадські референдуми в м. Києві, маючи на увазі їхнє регулярне проведення.

Еще нет комментариев.

Добавить комментарий

E-mail адреса пользователей на сайте не публикуются.